“Я іх бачу” – рэпартаж Валянціны Лаеўскай

“Я іх бачу” Радыё Рацыя запрашае на рэпартаж.

(крокі па снезе)

Анонс: І да сіх пор мне запометалась, што колі цёця говорыла жэ нават як тэпэр разпальвае в пліте, і нехцонцы десь агонь доткнецца да рукі, то кажа – я іх бачу ўсіх.. І думаю – што воны муселі выцярпець, ежэлі то так боліт колі толькі чуць, а воны жывцём горэлі бедны…

(крокі па снезе; выстрэл)

Аўтар: Пеця, Міша, Алёша, Кастусь, Сярожа – дзеці якія згарэлі ў вёсцы Залешаны. 29 студзеня 1946 году ў Залешанах на Беласточчыне загінула 16 чалавек. Пацыфікацыю вёскі праводзіў аддзел польскага ўзброенага падпольля PAS NZW пад камандаваннем Рамуальда Райса псеўданім „Буры”. Кожны год 29 студзеня ля крыжа ў Залешанах праходзіць паніхіда ў памяць ахвяраў.

(фрагмент паніхіды; малітва – Вечная памяць)

Удзельнік (чытае надпіс на крыжы): Дэмянюк Пётр, Нічыпарук Іоан, Нічыпарук Наталія, доч яе Анна, Нічыпарук Марыя і дзеці яе: Пётр, Міхась, Аляксей і Адам, Леанчук Надзея, Леанчук Рыгор і сын Кастусь, Серожа, Сахарчук Фёдар, Верэмчук Стэфан, Зелянко – убіенны і сожэнны.

(працяг пахіды і малітвы)

(фрагмент песні “Залешаны”)

Удзельнік – жыхарка Залешан: Горэлі мы дэсь по Трох Крулях, зімою. А мне ў маю кончылося б 11 лет. Помню, што рано воны прыехалі, бо вышлі тато якбы то управлятіся. І прышлі до хаты і кажут: маты гасы огонь, бо відно якоесь вoйсько прыехало. Ну і воны прыехалі, обсталёваліся, бо тата мой быў застэмпца солтыса. Вжэ воны тутака по сэле ходілі. Одного то добрэ помню, што ішоў такі нэвэлікі ростом, в кожухові, чоботы з тымі холявамі доўгімі і тут такія то острогі тут о на ногах… До одных зайшлі і сказалі туй бабі, коб вона прынэсла соломы. І воны там лягалі, вона дэсь ім там каву варыла. Сказалі мому татові, коб заказалі по сэле, коб ім людзі збожа знэслі, пжэважне овса бо то коням. Ну тато пошлі, заказалі, хто там што меў. Але што в нас быў такі пастух Стэфан. Вун пас овэчкі дэсь там до одного господара прыйшоў на зіму, дэсь там то дрова рубаў, то што.. Воны (дзеці) давай дэсь там на того Стэфана, тако чэрэз хлеў сталі снежкамі кідаті. І нібы в того што ішоў, я кажу, што в кожушкові, так як бы ёму ў голоў попалі. Але чы попалі то я нэзнаю, оно так сталі говорыті.

(выстрэл)

(фрагмент песні “Залешаны”)

Сьведка – жыхарка Залешан: І воны там согналі нас на тую сторону до хаты. І воны там у хаті так панапісалі, што то такія людэ кепські, чэрэз што воны спалят. Так штось говорат, што то з інныx сёл было наговоранэ, ну але воны полічылі што то всі людэ тут такіе кепскі. І тогды нас зогналі до тэі хаты. Тато вжэ там осталіся і сэстра побегла, і мама мелі іті, одягнуліся. Але выйшлі на двор і кажут: я вжэ осталася з тымі дітьмі ў хаті. І маті одвэрнуліся і кажут – бежы ты можэ то будут вывозіті, то вас обох з батьком вывэзут, а з сімі детьмі я остану. І добігаю я до тэі хаты – тато выходят і кажут: а дэ маті. Я кажу осталіся дома. А іх там целы той, ну звалі бандытам – прыкладом тата. Жэ нэ йді. Тогды прыйшоў одін і так вычытаў. Жэ чэрэз вашы деті такіе, жэ будэ весь збужона. О, то я тое добрэ помню, бо якраз я там была. І тут воны што, зачалі стрэляті, вядомо колісь хаты соломою былі крыты. Стрельнэ і горыт. Тут одна такая деўчына з матэрою была, старша была од мэнэ, ей было з восемнаццаць. Ой горымо! Маті еі по тварові ўдарыла і кажэ: ціхо! то сонце заходіт…

(стрэл. полымя)

Сьведка – жыхар Залешан: Помню як согналі сюды до хаты, коло крыжа і запалілі. Люді так былі цесно, што одён пры другім стоялі, ну я якось выпхнуўся і по головах чэрэз окно хотеў выскочыць. А он як з эркаэма потёг… І мне тутао по шыі. Оно шкуру зогнаў. Ужэ як мужчыны вывалілі двэры од подвурка, а усе людэ между огнём зачалі втікаі в ольшыну. Маты мэнэ в ольшыну занэсла, а сама побегла хату ратоваті.

(полымя)

Сьведка – жыхарка Залешан: До нашых хатоў понаносілі солому до каждой хаты, а до нашоі хаты нэ внэслі соломы. Бо моя цёця была кравцовай, то для іх то гузікі прышывала, попраўляла шынеле. І тут всё крычалі дэ Дэмянюк Пётр – прошэ выйсьць! Того солтыса сына шукалі. І ёго зараз перэд хатамі застрэлілі! (плача). І шчэ там одного застрэлілі – такі Федзя Сахарчук. І шчэ прыехаў чоловек з Сухо-вульцюв і ёго застрэлілі, бо дэсь там у ёго якісь там пашпурт быў немецкі.. А хто прыходіў до вёскі то впускаті впускалі, але выпускаті нэ выпускалі. І з Козлоў прыехаў чоловек по валянкі до когось – тож вун згінуў.

Сьведка – жыхар Залешан: Тыя двэры од подвурка, оні забілі десэті цалёвымі гвозьдзіма, тут од гуліці стрэляют. То мужчыны сталі валіті в двэры і якось вывалілі, чы нэ з ушакамі. Жэб шчэ троху то погореліб все.

Сьведка – жыхарка Залешан: І вжэ мы горы-мо. Одна такая Базылюк Жэнька кажэ: “Людэ на божу волю, втікаймо! Кого забют, когось можэ нэ забют!” А мой брат Лёня выскочыў под рукамі і побег. Махае рукой, коб людэ ішлі.. Ой! Лёню нэ забілі, біжэмо!

Сьведка – жыхарка Залешан: А то што воны шчэ прыслалі одного до хаты, коб вон нас побіў у хаті. Алеж вун прыйшоў і крычыт нам: “лягайтэ все!”. Так мы хто дэ, там за печ, за лужко.. дэ хто куды. Вун у полап постреляў, постреляў і пошоў. І нібы сказаў, што то побіў нас. Ну аж воны поехалі за сэло і сталі. І як стало гореті.. Давай двэры под клуню одчыняты, то шчэ воны палкою заткнулі, зашчэпнулі. Але побілі окно і выскочыў такі хлопэць, тожэ в моіх летёх, выскочыў, глянуў і тую палку одоткнуў і мы все так на заклунне под Топорэ в тую сторону побеглі.

(сэрыя выстрэлаў)

Сьведка – жыхар Залешан: Так тут у сетой хаті мы жылі. Так то была хатка на две половінкі. І тут ўсіх согналі, подпалілі і всё! І тут стояла..і так то тут..о согналі, горело..почалі втікаті молодшы.. но нэ стрелялі… І так.

Сьведка – жыхарка Залешан: То была моя хата. Тут мы жылі і тато і другі брат жыў. Нас ўсіх, як воны прыехалі согналі до однэі хаты. Быто по хатах ўсюткіх ходылы і солому прыносілі. Роздягаліся, спалі.. Моя мама то ім есты варыла, а тато шчэ прынёс літэр самогонкі для іх даў, поставыў. І воны тогды татові сказалі: “сховайся, коня сховай і сам сховайся – жэб тэбэ нэ было”. Ну і тато так зробылі, потум под вэчур вжэ позганялі всюткіх до хаты. І мы тако з мамою, з сэстрою стоімо в двэрах, і тэі суседкі хлопэць, сын прыйшоў. А воны зачынілі нас на клямку, на зашчэпку. І мы нэ моглі выйті. Але стукалі, стукалі і тая клямка одышла. І тоды мы все давай утыкаты. Втыкалі о тако поза городамі под Топоре, на Сакі, дэ хто мог. Мы тако выбеглі, моя мама кажэ[i] для тата: ”у нас кобыла ў хлеве”. А вжэ стало тое всютко гореті і наша клуня. А нэма ні тата ні мамы! А мы з сэстрою стоімо – нэ могу, як згадаю то плачу – і кажэм, як мы будэм обедве? Мама прыбеглі з кобылою. А воны стоят на згуркові, дывятся як горыт. І мама кажэ: “Ты дітя бежы. Там в Саках стоят мужчыны – можэ наш батько там е? Сястра побегла і прывэла тата. І мы вжэ всюткі врадоваліся, што мы цэлая сямя! Ну і пошлі до Сакоў, тато кобылу повэлі. Пошлі там до знакомых. І там вжэ ночовалі ў Саках тых.

(бура; вецер)

Сьведка – жыхарка Залешан: Погорелі. Оно одна хата, сусед наш зостаўся – нэ згорела хата. А мама там з дітьмі так і осталіся. І татаў брат, бо вун на раўматізм быў хворы і девчынка ў іх була і жонка. Як стало гореті, воны давай выходіті, а само ішоў і по ім давай стрэляті. Братіха татова выходіла, то ей в ногу попалі. І так вона до сені покотілася. А вышоў татоў брат, дзядзько мой, то по юм застрочыў, пэрэстрэліў і вун упаў і згорэў. Коло хаты.

(выстрэл)

Сьведка – жыхарка Залешан: Мы былі по суседску тут, в сетум домові. Нас нэ запросілі на зэбране. Мы горелі з мамою і чэтвэро діті. Потум шчэ прышла кобета з мамой старушкой і з сыном. Попароны. Наша мама была попарана як головэнька. Як вжэ погасло всё, тогды по нас прышлі! Тато і мужчыны. І нас забралі. І так зачалося нашэ жыце. Леончук я называлася. Там дужо е на крыжові нашых назвіскув.. Прожылі! Але потым нам было вэльмі тяжко! Bardzo! І bardzo długo pisałam w życiorysach, że wieś nasza była spalona przez leśną bandę “Burego”. Потум выцофалась, бо сказалі што то небэзпечне. Кепскі людэ нас казнілі! А мы мірно тут жылі, в часе войны нікого нэ вдалі, нікому крывды нэ робілі, спoкойно жылі.

Сьведка – жыхарка Залешан: Мы знаем, што наша мама была моцно опалена і што нас ратовала. Мама была вцёнжы. Мы адзіна сем’я, якая целы пожар просідедла, бо все вырвалісь на городы, а мы сідзелі пока не потух огонь. А чом? Чом так? 29 мама робіла пране, по святах. Сеннікі, плахты.. Такое тяжке пране! В сенях в балеі была вода. І тым мама нас спасла. Намочыла тыя цяжкія сеннікі і нас окрывала. І так нас спасла! Бо так то на огулёк бы згорелі. На мне душогрейка горела, а я крычала: „то мое!то мое!”

(сэрыя выстрэлаў)

Сьведка – жыхар Залешан: Тут дэ крыж, там і колодэць шчэ там е. А вун сідеў за колодэцём з эркаэмам, той што стреляў до мэнэ.

Сьведка – жыхарка Залешан: А “Буры” выехаў з часьцю арміі в лес, на згорачку стояў, і даў росказ коб нас вяюткіх пострелялі. А воны давалі сыгнал што стреляют, але нас не білі. Моя сэстра взяла мэнэ за руку і чэрэз плот пэрэкідала і мы беглі. Пошлі до Сакоў. Там баба опалена, такая Нічыпорук, берэменна была. І роды яе бэрут. І тут вона кончается і двое деткі. Вона нэ пошла на зэбране – в хаті в сенях сховалася, окрылася плахтой і тыя деткі подушыліся!

(музыка)

Сьведка – жыхар Залешан: В туй хаті утэклі все. Оно прывэлі до Залешан з Суховульцюв кравця, і тут лапалі одного. Сховаўся дэсь, але злапалі ёго. І з сэла молодшого хлопця і завэлі ёго до клуні. Розстрэлялі іх і воны там згорелі.

Сьведка – жыхарка Залешан: А на другі дэнь мы прышлі тут, собраліся і до того паленіска, все плачэмо што шчэ жывэмо! Наш сусед Макар Нэстэрук сховаўся тожэ до клуні, і бедны нэ даў рады выйті! Бо воны доокола бардзо доўго стоялі. І вун обгореў, твар обгореў, рукі обгорелі. Той чоловек зробіўся калекою! І такім калекою вжэ буў. Шчэ одён такі быў хворы і нэ пошоў на тое зэбране і было детятко в колысьці. Бачыт – горыт вёска. Взяў вынес тое дітятко і з тым дітятком бег. З детём застрэлілі! І чоловека і тое дітятко.

(музыка)

Сьведка – жыхарка Залешан: Моя мама так обгорелі, што аж лёгкія прысмалілісь, так ім бок выгорэў. Одін хлопчык, трошку обгорены, бо вун за ступу влез, але од дыму утхнуўся! А одін то быў почті цалюткі згорены. Но кусочок ногі, ступэня было нэобгорэна, а то целы быў як головня! І як выбеглі з тэі хаты, так зараз тата давай бегом бегчы до свэі хаты. І був босак на плотові, воны босаком двэры вырвалі, і давай іх ўсіх вытягаты. А само мама попралі всё. Віселі плахты на плотові. То тато давай хутчэй, бо думаў што той, што то за ступою утхнуўся шчэ жывы! Хутчэй плахту схватілі, завінулі ёго і до Сакув прынэсьлі! Маму тожэ вытягнулі, то з мамою я вжэ йшла до Сакув. Шчэ той наймэншы хлопчык быў жывы, але вун зараз уночы умэр. І тыя попрывозілі до бабы до Елянкі. І там вжэ всех поховалі. І там мы остоновіліся і там жылі ў бабы до самое вэсны.

(музыка)

Сьведка – жыхарка Залешан: Воны вышлі, бо тато вытягнулі іх. Воны шчэ шлі, хустку вэліку схватілі з сундука, опялісь тою хусткою і я з імі йшла. Зашлі до того чоловека, бо маму роды схватілі-мама вцёнжы была. То тая бабка казала, што в того маленького то адж носік быў прысмалены. Кажу…у мамы целы бок выгореў. Бо то горелі во второк – о тэпэр прыпомніла. То шчэ маму дядькі з Еленкі – там все в Еленці нам былі добрыя – завэзьлі до шпіталя до Бельська. І мама шчэ од вторка до нэделі пожылі і в нэделю умэрлі! Поехалі іх гледеті, тато і дзядзькі і тёта поехала, маміна сестра. І пры ім мама ўмэрлі. І мы асталісь самі.

(музычная перабітка)

Унучка аднае з ахвяр: Спалілася пэрша жэна мого дзядка – мела 36 лет. Вона похована тутай на нашых могілках в Залешанах. Вона была вцёнжы, в восьмым месяцы, выгореў ей бок і вылетело тое дзіця, которэ шчэ здонжылі охрысьціці. Іншых яго трое сыноў 8, 6 і 4 лет. Жывэ моя цёця, котора тое помніт добрэ. То іх была старша сестра і росказвала ў якім воны стане все былі! Дзядэк іх сам выносіў з того дому. Опруч того ёго брат з братовэю і іх цурэчка. То было пэршэ іх дітя. Воны все былі в тым доме дэ палілось, бо сіе былі в оддзельнум доме. Яко жэ дзядкова жэна Марыя была беременна, то зосталісь дома з наймэншымі детьмі, а дзядэк пошоў на зэбране. І колі почалі паліті сэло, то вон выбіг з той хаты і зобачыў жэ горыт той дом в которум воны сідят. І кінуўся од разу іх ратоваті! Жэб троху раней то здонжыў бы! Але вжэ обгорэў суфіт, балькі і іх по просту прываліло! І вон іх выносіў по одному на руках! Тое што мне росказвала цёця жэ найстаршы ейны брат то оно стопа зосталася рэшта то было ўжо угеле! Вона тое помніт яко кількулетнее дітя, то зосталось на цэлэ жыце в памяці! Другі – нэ быў так опалены, але тэкла кроў із ушу, з бузі, з носа і вжэ быў нэжывы. Од дыму бардзей удушыўся! А той наймэншы шчэ жыў але ўмэр вночы, тэж ўжэ быў страшно затруты і пры ёй по просту на лужку ўмэр! Іх маму повэзлі до Бельска до шпіталя з тым выпаленым боком, але вона бодай по трох днях умерла в Бельску, бо мела опалены і нэркі і плуца в сэрэдіні! Односьне брата дзеда то вун як з тою девчынкою на руках выходів з хаты, і тогды власьне той жолнеж которы там стояў почаў стрэляці і на очах жонкі іх застрэліў! І тая яго жонка вэрнулась сповротом до іх хаты сказала што вона нэ хочэ жыты сама – хочэ згореті. Воны мелі по дваццаць пару лет. І тэж бардзо надпалілась. Людэ ее вытяглі, пэрэвэзлі до Сакув, але вона умэрла од страшных попажэнь.

Сьведка – жыхарка Залешан: Ходілі за упрошоным, бо не было чаго есьці, всё згорело всё! І то банда “Бурого”! І шчэ кажут для “Бурого” зробят помнік! З якеі то рацыі для “Бурого” робіті помнік?! То кат, а нэ чоловек! Ехалі од Залешан, поехалі до Вулькі там зробілоі шкоду! Поехалі до Шпакув, до Зань і тулько трагэдыі зробів!

Сьведка – жыхар Залешан: Бурого помню як дзісь. Голівся в нас в хаті. Шчэ кусок сала вкінў мне на печ. Я седеў на пэчы.(сьмех). Помню як дзісь, як жэ. Коб так тое то познаў бы. Дэ ішоў то там спустошэне – люді на Вульці забраў з собою і нэ вэрнуліся, і возакоў забраў і тож нэ вэрнуліся. Белорусув напэвно нэ любіў! Чы тем што Белорусы? Можэ то тым… Поподпальваў, бо хотеў знішчыці.О! Вёска вэліка была, мусі больш як сто хатоў было. Одна хата. Одна но хата зосталася!..і той што бацька зруб уратаваў.

(фрагмент песні “Залешаны”)

Унук аднае з ахвяр: Правда о тому в часах комуністычных была нэвыгодна і тожэ в сюм окрэсі е нэвыгудна для владз. Ест огульне якбы в пэвных справах выбеляне сытуацыі. Збродняжэ, которы то зробілі нэ е напентнованы, так як повінно то буты.

(фрагмент песні “Залешаны”)

Аўтар: 1 кастрычніка 1949 году Рамуальд Райс псеўданісм “Буры” быў прысуджаны да сьмяротнага пакарання за злачынствы супраць мірнага насельніцтва. У Трэцяй Рэчыпаспаліттай прысуд быў адменены, на аснове закону аб касацыі прысудаў у дачыненні да рэпрэсаваных за дзейнасьць ў карысьць Незалежнай Польскай дзяржавы. Нашчадкі “Бурага” атрымалі кампенсацыю ад польскай дзяржавы. У чэрвені 2005 году Інстытут Нацыянальнай Памяці ў Беластоку кваліфікаваў падзеі ў Залешанах, як злачынства з прыкметамі генацыду.

(фрагмент песні “Залешаны”)

Сьведка – жыхарка Залешан: То тое всё як згану, то мне всюткі той пожар, усе хаты, ўсё ў очах стоіт…як то было! Была семя, была мама, тата і былі Петя, Міша, Алёша – тры хлопці і нас две діўчынят. Знаю, што наймэншы меў штыры лет хлопчык.

Унучка аднае з ахвяр: Хыба найбульш кому зостало тое в памэті і хто з тым целэ жыце жыў то муй дзядэк! Которы поховав тулько осуб на раз, найбліжых…дзеці, жонку, брата і братовую – братовая то похована на могілках в Дубічах – плюс іхнэ дітя. Тое нэ дасца з памэті напэвно вымазаті. Ніколі…

(фрагмент песні “Залешаны”)

Аўтар: Вы слухалі рэпартаж Валі Лаеўскай “Я іх бачу”. У перадачы прымалі ўдзел сем’і ахвяраў злачынства ў Залешанах.

Радыё Рацыя запрашае на рэпартаж.

”Wciąż ich widzę”Radio Racja zaprasza na reportaż.

(odgłos kroków po śniegu)

Zapowiedź: Do tej pory mam w pamięci słowa mojej cioci, która powtarzała, że nawet teraz, gdy rozpala w piecu i niechcący ogień dotknie ręki, to wciąż ich widzi… I wciąż myśli – ile oni musieli wycierpieć, jeżeli taki krótki dotyk, liźnięcie ognia tak boli, a oni żywcem płonęli, nieszczęśni…

(odgłos kroków po śniegu; wystrzał)

Autor: Piotruś, Michaś, Alosza, Kostuś, Sergiusz – dzieci, które zostały spalone we wsi Zaleszany. 29 stycznia 1946 roku w Zaleszanach na Białostocczyźnie zginęło 16 osób. Pacyfikacji wsi dokonał oddział polskiego zbrojnego podziemia – Pogotowie Akcji Specjalnej Narodowego Zjednoczenia Wojskowego pod dowództwem Romualda Rajsa pseudonim „Bury”. Co roku 29 stycznia w Zaleszanach przy krzyżu modlą się za dusze ofiar.

(fragment nabożeństwa – panichidy; modlitwa za zmarłych – Wieczna pamięć)

Uczestnik (czyta napis na krzyżu): Demianiuk Piotr, Niczyporuk Jan, Niczyporuk Natalia, jej córka Anna, Niczyporuk Maria i jej dzieci Piotr, Michaś, Aleksy, Adam, Leończuk Nadzieja, Leończuk Grzegorz i syn Kastuś, Sieroża, Sacharczuk Fiodor, Weremczuk Stefan, Zielianko – zabici i spaleni.

(ciąg dalszy panichidy)

(fragment piosenki „Zaleszany”)

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: Palili nas gdzieś koło Trzech Króli, zimą. A ja w maju skończyłabym 11 lat. Pamiętam, że przyjechali rankiem, bo tato jak raz wychodził się obrządzać. Wrócił do domu i mówi: matko gaś ogień, bo jakieś wojsko przyjechało. Mój tata był zastępcą sołtysa. Oni już po wsi chodzili, rozkwaterowywali się. Jednego z nich to dobrze pamiętam – szedł taki niewysoki, w kożuchu, buty takie z cholewami długimi i…miał ostrogi na tych butach. Do jednych zaszli i powiedzieli, żeby im słomy naznosić. Spali, odpoczywali, a kobieta z tego domu im kawę parzyła. Dla mego taty nakazali, żeby powiedział we wsi by im zboża przynieśli, najwięcej owsa, bo to koniom. No i tata poszedł i każdy coś przygotował – tyle ile miał. Ale u nas we wsi był jeszcze taki pastuch Stefan. On u jakiegoś gospodarza owce pasał, a to drzewo narąbie, taki do wszystkiego… A dzieci w tym czasie, zza chlewa, w tego Stefana zaczęły rzucać kulkami ze śniegu. I trafiły w głowę tego co w kożuszku szedł, co go zapamiętałam. Ale czy trafiły, to nie wiem, tak opowiadano.

(odgłos wystrzału)

(fragment piosenki „Zaleszany”)

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: I oni nas wszystkich do tej chałupy, po tej stronie, zapędzili. A tam odczytali, że ludzie tu mieszkają źli i przez to wieś zostanie spalona. Później już mówiono, że to z innych wiosek na nas ich napuścili, a oni postanowili nas wszystkich, bo my niby wszyscy źli. I tak zapędzili do tego domu i tato tam już został, i siostra pobiegła. A mama miała iść – ubierała się, ale wyszła na podwórko i mówi, że z dziećmi zostanie, a ja powinnam biec do ojca, bo pewnie wywozić będą, to ja z tatą, a ona z najmniejszymi dziećmi będzie. Więc biegnę – tato wyszedł i pyta: gdzie mama? Mówię, że w domu. A jeden z tych bandytów ojca kolbą od karabinu – nie pozwolił pójść. A jeszcze jeden wszedł i odczytał, że za winy waszych dzieci wieś zostanie zburzona. O, bardzo dobrze to pamiętam, bo akurat i ja tam już byłam. I w tym momencie zaczęli strzelać. A kiedyś domy słomą były kryte – strzeli i od razu się pali. Jedna z dziewczyn, starsza ode mnie – może osiemnaście lat miała, mówi do matki: palimy się! A matka ją po twarzy i mówi: cicho! – to słońce zachodzi..

(odgłos wystrzału i płomieni)

Uczestnik – mieszkaniec Zaleszan: Pamiętam, jak zapędzili wszystkich do tego domu koło krzyża i podpalili. Dużo tam ludzi było – jeden przy drugim stał, ciasno. A ja wspiąłem i ponad głowami przez okno chciałem wyskoczyć. A ten jak z erkaemu serię puści… Tutaj po szyi mnie drasnęło, tylko skórę pozdzierało. Potem mężczyźni wyważyli drzwi od podwórka i wszyscy między płomieniami zaczęli uciekać w olszynę. Mama mnie też tam zaniosła i pobiegła płonący dom ratować.

(szum płomieni)

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: Do każdego domu poznosili słomę, a do naszego nie. Bo moja ciocia była krawcową i dla nich guziki przyszywała, mundury naprawiała. A oni zaraz zaczęli krzyczeć: Demianiuk Piotr – proszę wyjść! Syna sołtysa szukali. I zastrzelili jego od razu przed domami. Jeszcze zabili Fiodora Sacharczuka. I z Suchowolec przyjechał człowiek, i też go zastrzelili, bo ponoć jakiś paszport jeszcze niemiecki miał… Kto wchodził do wsi, to wpuszczali, ale wyjść to już nie można było. Z Kozłów przyjechał człowiek walonki kupić – i on też zginął.

Uczestnik – mieszkaniec Zaleszan: Drzwi od podwórka zabili dziesięciocalowymi gwoździami, a od ulicy strzelali. Mężczyźni wyważyli jakoś te drzwi – może z ościeżnicami nawet. Jeszcze parę chwil i wszyscy by spłonęli.

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: I już się palimy. Bazyluk Gieńka mówi: „Ludzie, na Boga, uciekajmy! Kogoś zabiją, ale może nie wszystkich!”. Mój brat Leon przecisnął się i pobiegł. Macha ręką, nawołując nas.. Oj! Leona nie zabili, biegnijmy!

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: A oni przysłali do nas do domu jednego ze swoich, żeby nas pozabijał. Ale on przyszedł i krzyczy: „Kłaść się!”. My kto gdzie – za piec, za łóżko, gdzie tylko się dało. A on postrzelał w sufit i poszedł. Zameldował, że nas zabił. Oni już pojechali – stali za wsią i obserwowali. A wszystko coraz mocniej się paliło.. Zaczęliśmy drzwi od strony stodoły wyważać. Ale były na taką zaszczepkę zamknięte. Wybiliśmy okno i jeden chłopak – w moim wieku – wyskoczył, rozejrzał się i tą zaszczepkę wyjął. A my wszyscy biegiem za stodoły, tam w stronę Toporek.

(odgłos serii wystrzałów)

Uczestnik – mieszkaniec Zaleszan: Właśnie w tym domu mieszkaliśmy. Taki dom na dwie części podzielony. I wszystkich tu zapędzili, podpalili i koniec. Tu stał…tak to tu…o zapędzili, o podpalili…młodsi zaczęli uciekać… ale wtedy nie strzelali… Tak to.

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: To był mój dom. Mieszkaliśmy w nim, i ojciec razem, i drugi brat też. Jak przyjechali to wszystkich do jednego domu zapędzili. Do innych domów słomę znosili. Odpoczywali, spali.. Moja mama coś do jedzenia im przygotowała, a tato litr samogonu przyniósł, poczęstował. I oni wtedy mówią do taty: „Ukryj się, konia zabierz i się ukryj – żeby cię tu nie było”. I ojciec tak zrobił. A już pod wieczór wszystkich zapędzili do domu. A ja z mamą, siostrą w drzwiach stoimy i jeszcze syn sąsiadki do nas podszedł. A oni nas zamknęli, zaryglowali, że nie mogliśmy wyjść. Ale stukaliśmy, stukaliśmy i ta zatyczka odskoczyła. I zaczęliśmy uciekać po za ogrodami, tam pod Toporki, w stronę Sak – gdzie oczy poniosły. Mama mówi do ojca: „kobyła w chlewie została” – a już wszystko się paliło, i nasza stodoła się dopala. A ojca i matki nie ma, a my z siostrą stoimy – nie mogę, jak wspominam to płaczę – i myślimy co nam robić? A tu mama z kobyłą przybiegła. A oni stoją tam na wzgórzu i patrzą jak się pali. Mama mówi: „Ty córeczko biegnij do Sak. Tam mężczyźni stoją, może tam jest ojciec”. Siostra pobiegła i wraca z ojcem. I tak się ucieszyliśmy, że cała rodzina w komplecie. Tato poprowadził kobyłę i razem poszliśmy do znajomych do Sak. I tam już zanocowaliśmy.

(odgłos burzy; wiatr)

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: Wszystko się spaliło. Tylko jeden dom sąsiada ocalał. I mama z dziećmi się spalili. I tata brat. On miał reumatyzm. Razem z nim była żona i mała dziewczynka. Jak się zaczęło palić, to oni chcieli wyjść, ale akurat szedł jeden i zaczął do nich strzelać. Taty bratową postrzelił w nogę, aż do sieni się wtoczyła. Brat taty – mój wujek – wyszedł, a tamten serię w niego. Postrzelił go. Upadł wujek i się spalił. Obok swego domu.

(odgłos wystrzału)

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: Byliśmy w tym domie po sąsiedzku. Nas nie zaprosili na zebranie. Płonęłam ja, mama i jeszcze czwórka dzieci. Już później przyszła tu kobieta z matką-staruszką i z synem. Poparzeni. A nasza mama to na węgielek była opalona. Jak już dogasało wszystko, to po nas przyszli tato i mężczyźni i zabrali! Jakbyśmy się na nowo narodzili. Moje panieńskie nazwisko Leończuk. Tam na krzyżu jest dużo osób z takim nazwiskiem. A my przeżyliśmy, ale później było nam bardzo ciężko. Bardzo! I bardzo długo pisałam w życiorysach, że wieś nasza była spalona przez leśną bandę „Burego”. Potem przestałam – ludzie powiedzieli, że to niebezpieczne. Źli ludzie nas męczyli i zabijali! A my tu żyliśmy nikomu nie szkodząc, w czasie wojny nikogo nie wydaliśmy, krzywdy nie robiliśmy.

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: Wiemy, że nasza mama, mimo, że mocno poparzona, to nas ratowała. A mama była w ciąży. Byliśmy jedyną rodziną, która cały pożar przesiedziała od początku do końca. Innym udało się uciec, a my siedzieliśmy póki ogień nie zgasł. A dlaczego? Dlaczego? Mama robiła pranie poświąteczne. Sienniki, kapy.. Takie większe rzeczy prała! W sieniach balia z wodą stała. I mama nas ratowała. Moczyła te sienniki i nimi nas przykrywała. I w ten sposób nas uratowała! Inaczej to tylko popiół by po nas został. Na mnie bluzka się paliła, a ja krzyczałam: „To moje! To moje!”

(odgłosy wystrzałów)

Uczestnik – mieszkaniec Zaleszan: Tu gdzie krzyż stoi, tam i studnia jeszcze jest. I ten co do mnie strzelał siedział z erkaemem za studnią.

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: A „Bury” z częścią oddziału pojechał do lasu i ze wzgórza obserwował. Wydał rozkaz, by nas wystrzelali. A oni udawali – do nas nie strzelali. Siostra wzięła mnie za rękę i pomagała przez płoty przeskakiwać. Biegłyśmy, szłyśmy, do Sak. A tam kobieta poparzona, taka Niczyporuk, zaczęła rodzić. I umiera. Dwójka dzieci leży przy niej. Oni na zebranie nie poszli. Schowali się w sieniach, okryli się płachtami i te dzieci się udusiły!

(muzyka)

Uczestnik – mieszkaniec Zaleszan: Z tego domu wszystkim się udało uciec. Z Suchowolec przyprowadzili krawca i tu jednego łapali. On się schował, ale złapali. I z wioski takiego młodego chłopca wzięli i do stodoły. Rozstrzelali ich, a ciała się spaliły.

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: Na drugi dzień zebraliśmy się przy tych zgliszczach i płaczemy. Jedni z radości, że żyją, a drudzy ze smutku! Nasz sąsiad, Makar Nesteruk, schował się w stodole i biedaczyna nie dał rady wyjść, bo oni bardzo długo stali dookoła. Opaliło mu wszystko, miał poparzoną twarz i ręce. Kaleką został na całe życie! Jeszcze jeden, co był chory i na to zebranie nie poszedł, został z małym dzieckiem co w kołysce leżało. Widzi – wieś się pali. Wziął to dziecko i biegnie. Z dzieckiem zastrzelili! I tego człowieka, i dziecko.

(muzyka)

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: Moja mama tak była spalona, że aż płuca się przysmaliły, cały bok jej wypaliło. Jeden braciszek tylko trochę był poparzony, bo za taki młyn do zboża się ukrył – ale od dymu zaczadział. A jeden to praktycznie cały spalony był. Tylko kawałek nogi, stopa nie była, a tak – na węgiel spalony! Tato, jak wybiegł z tej chaty co zebranie było, to od razu za bosak i bosakiem drzwi wyrwał, i ratować zaczął. Akurat mama pranie zrobiła – płachty wisiały na płocie. Myśleli, że ten co był za młynem żyje i szybciej go w płachty i do Sak zanieśli. Mamę też wyprowadzili i ja z nią szłam do Sak. A najmniejszy braciszek, to jeszcze żył, ale w nocy zmarł. Wszystkich przywieźli do babci do Jelonki i tam pochowali. U tej babci zostaliśmy i żyliśmy u niej do wiosny.

(muzyka)

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: Mamę uratował tato. Wychodząc dużo chustkę wzięli, mama się obwiązała i szliśmy. Zaszliśmy do takiego człowieka, bo mama zaczynała rodzić. Ona przecież w ciąży była. Później ta babcia co poród przyjmowała mówiła, że u dziecka nosek był osmalony. Mówię…u mamy cały bok był wypalony, aż do płuc. Palili nas we wtorek – o teraz przypomniałam. Mamę wujkowie z Jelonki – w tej wsi wszyscy nam pomagali – zawieźli do szpitala w Bielsku. Pożyła od wtorku do niedzieli. W niedzielę zmarła. Tato, wujkowie, ciocia ta mamy siostra pojechali w odwiedziny i przy nich mama umarła. I tak zostaliśmy półsierotami.

(muzyczna pauza)

Wnuczka jednej z ofiar: Spłonęła pierwsza żona mego dziadka – miała 36 lat. Została pochowana na miejscowym cmentarzu w Zaleszanach. Była w ósmym miesiącu ciąży. Ciało jej się tak wypaliło, że aż to dzieciątko wypadło. Zdążyli jeszcze je ochrzcić. Dziadek stracił też trzech synów, mieli: 8, 6 i 4 lata. Żyje jeszcze moja ciocia, która to wszystko bardzo dobrze pamięta. To jest starsza siostra tych chłopców i opowiadała, jak oni po pożarze wyglądali. Dziadek na własnych rękach ich wynosił. Nie przeżyli tego dnia również dziadka brat z żoną i ich córeczka. To było ich pierwsze dziecko. Oni wszyscy nie byli w tym domu, gdzie było zebranie. Tam poszedł tylko dziadek, bo Maria była w ciąży i została z najmłodszymi dziećmi. Gdy już wieś płonęła, dziadek wybiegł i zobaczył, że płonie dom, w którym są jego najbliżsi. Od razu rzucił się na ratunek! Kilka minut za późno! Bo już palił się sufit, spadały belki i ich po prostu przygniotło! I dziadek wynosił ich pojedynczo. Z opowiadań cioci wiem, że najstarszy jej brat był spalony na węgielek – tylko stopa została nienadpalona. Ona to widziała na własne oczy, oczyma dziecka, i to jej zostało na całe życie! Drugi jej braciszek od dymu się udusił – z uszu, z ust, z nosa ciekła krew i już nie żył. A najmniejszy zmarł w nocy. Też zatruł się dymem i na łóżku, przy cioci zmarł. Ich mamę zawieźli do szpitala w Bielsku, ale bodajże po trzech dniach zmarła – miała bardzo duże zewnętrzne i wewnętrzne poparzenia, wypalenia. A dziadka brat to chciał z córeczką na rękach z domu wyjść, ale akurat stał tam żołnierz i na oczach żony zastrzelił ich. I ta kobieta wróciła z powrotem do płonącego domu i żywcem chciała się spalić – nie chciała sama żyć. Ludzie ją uratowali, przewieźli do Sak, ale zmarła od odniesionych poparzeń. Młodzi byli – mieli po dwadzieścia parę lat.

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: Chodziliśmy po proszonym, żebraliśmy, bo jeść nie było czego – wszystko się spaliło! A zrobiła to banda „Burego”! I jeszcze pomniki chcą dla niego stawiać! Za co temu „Buremu” pomniki?! To kat, a nie człowiek! Wracali z Zaleszan – zajechali do Wólki – i tam nieszczęść narobili! Pojechali do Szpak, do Zań i wszędzie, gdzie byli same tragedie!

Uczestnik – mieszkaniec Zaleszan: „Burego” pamiętam dokładnie. Golił się u nas w domu. Kawałek słoniny mi rzucił na piec. Tak, ja siedziałem na piecu. Pamiętam, jakby to było dzisiaj. Poznałbym go.(śmieje się) Gdzie się pojawiał, to siał spustoszenie – w Wólce ludzi zabrał i nie wrócili, wozaków zabrał i też nie wrócili! Na pewno nie lubił Białorusinów! Czy dlatego, że Białorusini? Może i dlatego…podpalił, bo chciał zniszczyć. O! A wieś duża była – nawet więcej jak sto domów. Jeden dom…jeden dom tylko został! I ten zrąb, co ojciec uratował.

(fragment piosenki „Zaleszany”)

Wnuk jednej z ofiar: Prawda o tej zbrodni, tak w czasach komunistycznej Polski, jak i teraz, jest dla władzy niewygodna. Cały czas widzimy usprawiedliwianie, wybielanie winy. Zbrodniarze winni tych czynów powinni być odpowiednio napiętnowani.

(fragment piosenki „Zaleszany”)

Autor: 1 października 1949 roku, Romuald Rajs pseudonim „Bury” za zbrodnie przeciwko ludności cywilnej został skazany na karę śmierci. W latach dziewięćdziesiątych wyrok został unieważniony na podstawie „Ustawy o uznaniu za nieważne orzeczeń wydanych wobec osób represjonowanych za działalność na rzecz niepodległego bytu Państwa Polskiego”, a potomkowie „Burego” otrzymali odszkodowania od państwa. W czerwcu 2005 roku Instytut Pamięci Narodowej w Białymstoku zakwalifikował wydarzenia w Zaleszanach, jako przestępstwo noszące znamiona ludobójstwa.

Uczestnik – mieszkanka Zaleszan: Jak przypomnę co się wtedy odbywało, to widzę ten pożar, płonące domy, wszystko…jak to było. Była rodzina – mama, tato, trzech synów: Piotr, Michał, Aleksy i my dwie córki. Najmłodszy chłopczyk miał cztery latka.

Wnuczka jednej z ofiar: Myślę, że przez całe życie najbardziej cierpiał, pamiętał o tym i żył z tym, mój dziadek. Jednego dnia stracił najbliższe sobie osoby …dzieci, żonę, brata, bratową i jeszcze ich dziecko. Tego z pamięci wymazać się nie da. Nigdy…

(fragment piosenki „Zaleszany”)

Autor: Wysłuchali Państwo reportażu Walentyny Łojewskiej „Wciąż ich widzę”. Wystąpili w nim świadkowie i rodziny ofiar ludobójstwa w Zaleszanach.

Radio Racja zaprasza na reportaż.